21 рік потому, 25 березня, несподівано і трагічно обірвалося життя видатного державного діяча сучасності – В’ячеслава Максимовича Чорновола.
Багато видатних імен українців пов’язано з Черкащиною. На цій благодатній землі, у селі Єрки, формувався багатий духовний світ майбутнього політика, а батьки, сільські вчителі, прищепили любов до знань, книги, виховали високі моральні запити, на які він орієнтувався протягом усього життя.
Закінчивши школу з золотою медаллю, успішно навчаючись у Київському університеті на філологічному факультеті, а пізніше – на факультеті журналістики, здібний юнак міг би, вочевидь, зробити блискучу кар’єру, адже деякий час він був комсомольським лідером.
Але загострене почуття справедливості, національна самоусвідомленість, внутрішня свобода, яку не можна було загнати в усталені межі радянської системи, не дозволяли В’ячеславу Чорноволу перебувати у позбавленому власної думки колі тих, хто сприйняв комуністичну ідеологію абсолютно або не наважувався їй суперечити.
Тому і був рік перерви під час навчання в університеті, який він закінчив із відзнакою.
Склавши кандидатський мінімум, на конкурсній основі молодий науковець вступив до аспірантури, але через політичні переконання не допущений до захисту майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Бориса Грінченка.
Навколо безкомпромісного правдошукача гуртувалася така ж національно-свідома молодь: Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська, Іван Дзюба. Об’єднавшись у Клуб творчої молоді, вони очолили національно-визвольний рух в Україні, виступили за відродження української мови, культури, правдиве висвітлення сторінок нашої історії. Вони належали до потужної когорти молодої інтелігенції 60-х років, яка наважилася іти проти течії загальноприйнятих догм і сірої зрівнялівки. Вони духовно випросталися на повний зріст під час презентації в Київському палаці «Україна» після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».
Для талановитого журналіста кількох популярних газет та його побратимів по духу почалися тяжкі випробування: безробіття, обшуки, допити. Довелось працювати кочегаром, чорноробом, бо система боялась та ненавиділа «гостре перо» В’ячеслава Максимовича.
А потім почалась низка арештів. У таборах суворого режиму Мордовії та Якутії народилася безкомпромісна політична публіцистика, яка загадковим чином прозирала крізь тюремні мури і друкувалась за кордоном. Про в’язня совісті В’ячеслава Чорновола заговорили у демократичних колах зарубіжжя, а невдовзі відзначили міжнародною премією кращих журналістів світу. Але у своїй державі В’ячеслава Максимовича як і раніше зневажали та переслідували.
Захищаючись, тоталітарна система ізолювала ті яскраві особистості, які гордо підіймали голови над непохитністю догм і не хотіли відчувати себе гвинтиками величезного, нібито добре налагодженого, механізму. За 15 років ув’язнення В’ячеслав Чорновіл залишився незламним і безкомпромісним, бо саме віра у правильність обраного шляху надавала йому мужності та стійкості.
Його любили і шанували однодумці, за авторитет серед засуджених правозахисника називали «зеківським генералом», а за енергійність і заповзятливість – «мотором мордовських зон».
Під час коротких перерв між тюремними термінами В’ячеслав Максимович підпільно видавав журнал «Український вісник», який був, власне, хронікою українського національного спротиву. У 1978 році В.М.Чорновола прийнято до лав міжнародного Пен-клубу, куди запрошують найстійкіших та найпослідовніших незалежних журналістів. За участь у Гельсінській спілці разом із іншими українськими дисидентами, В.М.Чорновола востаннє було заарештовано у 1980 році без права проживати в Україні, але у1985 році у зв’язку зі зміною влади він все ж повернувся на Батьківщину, яка йому найбільше боліла й активно включився у суспільно-політичні процеси, що сприяли розпаду СРСР.
Разом із З.Красівським та М.Горинем він підписав Звернення до української громадськості, розповсюджував самвидав, спілкувався з людьми під час масових зібрань. Полум’яний трибун, він привернув до себе мільйони співвітчизників, але йому не бракувало ворогів та заздрісників. На жаль, це вічні супутники великих людей.
Наприкінці 1988 року, в середовищі відомих українських письменників, науковців і колишніх правозахисників-дисидентів виникла ідея створити національну громадсько-політичну організацію – Народний Рух України за перебудову. Уперше проект програми майбутньої масової громадської організації України було надруковано 16 лютого 1989 в газеті Спілки письменників України «Літературна Україна». 8-10 вересня 1989 року в Києві проходив Всеукраїнський установчий з’їзд НРУ.
В ухваленій з’їздом Програмі НРУ обстоювалося питання відродження української мови і культури, порушувались екологічні проблеми, що повстали перед Україною, особливо після аварії на Чорнобильській АЕС, вказувалося на необхідність проведення демократизації політичної, економічної та соціальної системи республіки. Особливий наголос було зроблено на необхідності забезпечення прав національних меншостей і груп в Україні (невипадково чимало росіян, євреїв і представників інших етнічних груп приєдналися до Руху). У цей період Рух нараховував майже 280 тисяч членів. Від березня 1990 року В’ячеслав Максимович видавав друкований орган – «Народну Газету».
Наймасштабнішою акцією, організованою Рухом, став «живий ланцюг», утворений 21 січня 1990 року на честь річниці Злуки УНР і ЗУНР в 1919 році. «Живий ланцюг» продемонстрував силу новоствореної організації та солідарність українців. В акції взяло участь за офіційними даними майже 450 тисяч осіб (за неофіційними – майже 5 мільйонів).
В 1990 році В’ячеслава Чорновола обирають народним депутатом України та головою Львівської обласної ради.
На IV Всеукраїнських зборах НРУ (грудень 1992 року) Рух фактично перетворився на політичну партію. Збори абсолютною більшістю голосів проголосували за Рух як «незалежну громадсько-політичну організацію». Єдиним головою НРУ обрано В’ячеслава Чорновола. У 1993 році відбувся V Збір НРУ, який проголосив Рух партією.
Стрімкі зміни на політичній мапі розваленої імперії вивели В’ячеслава Максимовича на непростий шлях президентських виборів після проголошення Незалежності України. Незважаючи на шалену дискредитацію особистості колишнього в’язня совісті, за нього проголосувала чверть виборців, для яких він був уособленням ідеї Незалежності держави, демократичних змін у суспільстві, прикладом послідовності і стійкості у відстоюванні своїх переконань. Його натхненні, переконливі, аргументовані виступи на засіданнях Верховної Ради запам’яталися українським громадянам, які пильно слідкували за державотворчими процесами у парламенті. З 1995 року він, як член української делегації, неодноразово виступав у Парламентській Асамблеї Ради Європи.
У зв’язку з теперішнім політичним станом вкотре хочеться уславити політичну прозорливість В.М.Чорновола. Ще у 1992 році політик звинувачував керівництво Криму у небажанні вирішувати проблеми кримсько-татарського населення, провальній економічній політиці, сепаратистських настроях і використанні фінансової допомоги Росії в реалізації плану відділення від України.
Але, якщо у 1992 році завдяки зусиллям В’ячеслава Максимовича зберегти цілісність нашої держави Верховна Рада скасувала проведення загальнокримського референдуму з питань «незалежності» Республіки Крим, то у 2014 році Україна цю частину своєї території втратила. Можливо, цього б не сталося, якби В’ячеслав Максимович залишився живим?
До останнього моменту життя він боровся за вільну та демократичну Україну. Спільно зі своїми соратниками – Геннадієм Удовенком, Вячеславом Ковалем, Василем Куйбідою, Лілією Григорович, Лесем Танюком та тисячами рядових рухівців виступав проти розколу Народного Руху.
25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл разом із водієм на авто Toyota повертались до Києва з Кіровограду (зараз м. Кропивницький). Зіткнення машини з КамАЗом відбулось на п’ятому кілометрі траси Бориспіль – Золотоноша.
Реакція тодішнього керівництва країни вельми здивувала всіх громадян. Адже міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко наступного ж дня після загибелі видатного політика, не дочекавшись на попередні висновки слідства, виступив із заявою, що В’ячеслав Максимович та його водій загинули внаслідок ДТП. Зрозуміло, що версія злочинного замаху на В.М.Чорновола навіть не розглядалася. І сьогодні є багато свідчень щодо невипадковості цієї трагедії.
В останні роки життя В’ячеслава Максимовича нарешті була поцінована його публіцистична діяльність. У 1996 році він став лауреатом Державної премії України ім. Т.Шевченка за книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні збірки та журналістські виступи у пресі. Наступного року його нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня, а 2000 року присвоєно звання Героя України – посмертно.
В Дніпрі ім’ям В.М.Чорновола названо середню загальноосвітню школу №147 та одну з вулиць міста.
Коли з життя іде хороша людина – це завжди сумно і важко, бо здається, вона могла б зробити ще багато прекрасного. Але коли проглядаєш життєвий шлях В’ячеслава Максимовича Чорновола, розумієш, що його великих справ вистачило б не на одне життя. Він завжди залишиться для нас символом справжнього патріотизму, високих моральних чеснот, світлої невичерпної енергії.
